Особливості антирелігійної політики і атеїстичне виховання у радянській Україні у 20-30-тих рр. ХХ ст.

Abstract

У 20-30-ті рр. ХХ ст. антирелігійна пропаганда у радянській Україні набувала великих розмахів. У ході антирелігійної радянської політики школа займала досить вагоме місце. Метою проголошуваної антирелігійної політики було знищити православні, католицькі (греко-католицькі, мусульманські, протестантські та ін.) ідеологічні суспільні канони, зламати віковічні родинні устої, виховати людину нового «радянського» взірця. У великих населених пунктах почали у значній кількості відкривати ясла, цілодобові дитсадочки та інтернатні заклади різниого профілю. За таких умов родинне виховання різко втратило свій авторитет, особливо у містах. Нормальним явищем стали привселюдні відмови від батьків, яких радянська влада запідозрювала у співпраці з тодішніми класовими ворогами. Навіть у дитячих садочках малюків навчали вихователі, що духівники у храмах – це погані люди, які відволікають довірливих працьовитих людей від роботи і пропагують дуже сумнівні наративи. Атеїзм став новою панівною ідеологією радянської влади. Тобто, підростаюче покоління було свідком безкарних злочинів проти людяності. Радянське атеїстичне виховання як кричуще явище порушення прав людини особливо помітно при аналізі життя мусульманських родин на Україні (їх діти завжди жили ізольовано від українського населення, і при храмах здобували навчання та вчилися жити за класичного мусульманського виховання). Антицерковнаде дерржавна література, яка видавалася у той час, попри значний рівеь неосвіченості більшості населення, не витримувала жодної критики і не виконувала високі партійні завдання. Однією з форм боротьби з релігійністю населення був показовий психологічний тиск на вірянин зі сторони співробітників. Тому у своїй більшості, люди змушені були приховувати свої релігійні погляди, аби не зашкодити своїм родинам. Комуністичні карнавали, що проводилися у дні великих релігійних свят і мали на меті знищення релігійності серед пересічного населення, були найяскравішими проявами радянської антицерковної державної політики.